§ 1. Поняття, зміст та форми  права власності на природні  ресурси

Власність як економічна категорія є найбільш ефектив- ним і гарантованим засобом реалізації  економічних  інтер- есів громадян, їх окремих груп та суспільства в цілому у га- лузі виробництва та задоволення споживчих  потреб.

У соціальному  житті  відносини  власності  виступають як відносини  між людьми у процесі привласнення ними матеріальних благ, здійснення їх обміну, розподілу  та спо- живання  для задоволення матеріальних і духовних потреб. Тому сутність відносин власності полягає в їх соціальному характері, оскільки  відносини  власності  не можуть існува- ти поза суспільством1.

В результаті  закріплення економічних  відносин  у пра- вових нормах виникає право власності як юридична кате- горія. Правом  власності  є право особи на річ (майно), яке вона здійснює  відповідно  до закону  за своєю волею, неза- лежно від волі інших осіб (ч. 1 ст. 316 Цивільного кодексу України  від 16 січня 2003 року № 435-IV2).

Відповідно   до  ст.  321  Цивільного  кодексу   України право  власності  є непорушним.  Ніхто  не може бути  про-

1  Курило  В.І., Моторіна Т.С. Основи  земельного права України: Навч. посіб. / За заг. ред. В.З. Янчука.  – К.: Магістр-ХХI сторіччя,

2006. – С. 21-22.

2  Відомості  Верховної  Ради  України.  – 2003. – № 40-44. – Ст.

356.


типравно  позбавлений цього права  чи обмежений  у його здійсненні.  Особа  може  бути  позбавлена  права  власності або обмежена у його здійсненні  лише у випадках і в поряд- ку, встановлених законом. Примусове  відчуження  об’єктів права  власності  може  бути  застосоване  лише  як  виняток з мотивів  суспільної  необхідності  на підставі  і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повно- го відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених цивільним законодавством.

Привласнюючи конкретну  річ, власник  тим самим усу- ває від неї всіх інших осіб, вступаючи в такий спосіб у відно- сини з ними. Особа, яка є власником  майна, безпосередньо впливає  на це майно, спираючись на закон. Право власнос- ті безстрокове. Усі інші особи зобов’язані утримуватися від вчинення  будь-яких дій, що порушують право власності1.

Право  власності  на природні  ресурси можна розгляда- ти в об’єктивному та суб’єктивному значеннях.  Сукупність правових  норм, що регулюють відносини власності на при- родні ресурси,  утворюють  право  власності на  природні ресурси в об’єктивному змісті. Відносини  права влас- ності на природні ресурси є предметом низки галузей на- ціонального  права, а саме: конституційного, цивільного, земельного, лісового, фауністичного тощо.

Право власності на природні ресурси в суб’єктивному змісті – це сукупність  повноважень власника щодо воло- діння, користування та розпорядження природними ре- сурсами.

Об’єктами права власності на  природні  ресурси  в Україні є земля, ліс, вода, надра, тваринний  та рослинний світ, а також природні території, які знаходяться  під осо- бливою охороною.

1 Панченко М.І. Цивільне право України: Навч. посіб. – 2-ге вид., стер. – К.: Знання, 2006. – С. 149.


Природні ресурси найчастіше представляють собою майнові  об’єкти. Проте, вони є не тільки  джерелами  мате- ріального  збагачення,  але й середовищем  життєдіяльності людини.  Саме тому екологічне  законодавство встановлює чіткі природоохоронні обов’язки природокористувачів, ре- гламентує особливі умови використання природних ресур- сів у зв’язку з встановленням особливих правових режимів їх охорони (наприклад, при створенні природних парків чи заказників, встановленні водоохоронних зон  навколо  во- дойм та ін.) тощо. У випадку  якщо  власник  передає  при- родні ресурси  в користування іншим  особам на нього по- кладається обов’язок забезпечити контроль за виконанням природокористувачем положень  законодавства про раціо- нальне  використання природних  ресурсів,  їх відновлення та охорону.

Законодавством також встановлені обмеження  в сфері розпорядження природними ресурсами, які виражаються у визначені його особливого порядку та меж, що обумовлено необхідністю суміщення економічних та екологічних ін- тересів суспільства. Прикладом зазначеного є правила реє- страції угод з землею, встановлення максимальних розмірів земельних ділянок та цільового характеру їх використання, обмеження  обігу сільськогосподарських земель  тощо. Де- які природні  ресурси взагалі виключені  із цивільного  обі- гу, оскільки  знаходяться у виключній  державній  власності (вода, надра).

У ст. 41 Конституції України  визначено  право кожного володіти,  користуватися і розпоряджатися своєю власніс- тю. Подібна правова регламентація даного права здійснена у ст. 317 Цивільного кодексу України.

На  підставі  вищезазначених норм чинного  законодав- ства складовими змісту права власності на природні ресур- си необхідно вважати право володіння, користування та розпоряджання (рис. 5.1).


 

Зміст права власності на природні  ресурси

Право володіння природним ресурсом – це юридично за- кріплена можливість  фактичного  панування власника  над конкретним природним  ресурсом. Володіння природними ресурсами безпосередньо пов’язане з волевиявленням влас- ника. Дане повноваження надає право власнику  вирішува- ти долю належного йому природного ресурсу

Право користування природним ресурсом – це юридично забезпечена можливість  власника  здобувати з визначеного природного ресурсу, що належить  йому, його корисні влас- тивості для задоволення своїх особистих майнових потреб. Головною умовою користування природними ресурсами є додержання норм законодавства про охорону довкілля

Право розпорядження природними ресурсами – це юридично забезпечена можливість  визначати юридичну і фактичну  долю природного об’єкта, включаючи його відчуження

Рис. 5.1. Зміст права власності на природні  ресурси

Здійснення права власності регламентоване ст. 319 Ци- вільного кодексу України,  а саме: власник  володіє, корис- тується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд; власник  має право вчиняти  щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону; при здійсненні своїх прав та вико- нанні обов’язків власник  зобов’язаний  додержуватися мо- ральних засад суспільства; усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав; власність  зобов’язує; власник   не  може  використовувати  право   власності   на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства,  погіршувати  екологічну  ситуацію  та природ- ні якості землі; держава не втручається у здійснення влас- ником права власності; діяльність  власника  може бути об-


межена чи припинена або власника  може бути зобов’язано допустити  до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом; особливості здійснення права власності на національні, культурні  та іс- торичні цінності встановлюються законом.

Форма   права  власності   виникає   шляхом  екстеріори- зації, тобто зовнішнього прояву внутрішніх властивостей змісту права власності1.  Чинним законодавством України визначено чотири форми права власності на природні ре- сурси (рис. 5.2).

Форми права власності на природні  ресурси


загально- народна


 

приватна        комунальна


 

державна


 

Рис. 5.2. Форми права власності на природні  ресурси

Вираженням загальнонародної форми права власнос- ті на природні ресурси є ч. 1 ст. 13 Конституції України, яка визначає  право власності  Українського народу на при- родні ресурси. Дане конституційне положення має дослів- не відтворення у ч. 1 ст. 324 Цивільного кодексу України.

Право  приватної власності на природні ресурси означає, що конкретно визначений природний ресурс, який відповідно  до законодавства може перебувати  у приватній власності, належить певному громадянину або юридичній особі.

Право комунальної власності на природні ресурси ви- значають закріплені на законодавчому рівні повноваження територіальних громад населених пунктів щодо володіння, користування та розпорядження відповідними природни-

1 Єрмоленко В.М. Категорія «форма права власності»: теоретико- методологічні  засади обґрунтування // Підприємництво, господар- ство і право. – 2008. – № 12. – С. 4.


ми ресурсами. У комунальній власності  перебувають усі природні ресурси, у межах населених пунктів, крім при- родних ресурсів  державної  і приватної  власності,  а також природні ресурси за їхніми межами, на яких розташовано об’єкти комунальної власності.

Право  державної власності на природні ресурси пе- редбачає правове закріплення повноважень щодо володін- ня, користування та розпорядження відповідними природ- ними ресурсами за представницькими органами державної влади. У державній власності перебувають усі природні ресурси, за винятком переданих  у приватну  і комунальну власність.

Державна форма власності на природні ресурси у порів- нянні з іншими має незаперечні переваги, оскільки саме на її основі може формуватися ефективна національна полі- тика природокористування1.

Природні  ресурси можуть знаходитись у спільній влас- ності з визначенням частки  кожного  з учасників  спільної власності  (спільна часткова власність) або без визначення часток учасників  спільної  власності  (спільна сумісна влас- ність).

Спільна власність на природні  ресурси вважається частковою, якщо  договором  або законом  не передбачена спільна сумісна власність. У спільній частковій власності кожному  її учаснику  належить  право  на визначену  част- ку природного  ресурсу  (1/2, 2/3,  3/5  тощо).  Право  спіль- ної часткової власності на природні ресурси виникає: при добровільному об’єднанні власниками належних  їм від- повідних природних  ресурсів; при придбанні у власність природного  ресурсу двома чи більше особами за цивільно- правовими  угодами; при прийнятті спадщини  на природ- ний ресурс двома або більше особами.

1  Данилишин Б., Міщенко В. Реформування відносин власності на природні ресурси // Економіка  України. – 2003. – № 9. – С. 35.


Спільною сумісною власністю є природні  ресурси, придбані  внаслідок  спільної  праці членів  сім’ї, якщо  інше не встановлено письмовою  угодою між ними.  У спільній сумісній власності перебувають природні ресурси: подруж- жя; членів фермерського господарства, якщо інше не перед- бачено угодою між ними; співвласників жилого будинку.