ПЕРЕДМОВА

Українська мова – рідна і державна. У наш час національ- ного відродження й розвитку української державності помітно зріс інтерес до української мови як основної ознаки держави.

Мовні проблеми є актуальними в будь-якому суспільстві, важливі вони й у нашому. Статус української мови як дер- жавної та впровадження її в усі офіційні сфери життя органі- заційно оформлені в 10 статті Конституції України. Держава виявляє турботу про вільний розвиток і функціонування всіх національних мов, якими послуговуються її громадяни. По- рядок уживання української та інших мов визначається за- коном.

Українська мова – одна з прадавніх слов’янських мов і є рідною для десятків мільйонів людей. Досліджуючи прадавні корені української мови, наука спирається на матеріальну і ду- ховну культуру, створену народом.

Сучасна світова наука аргументовано довела, що в дав- ній спільнослов’янський період праслов’янські племена мали більш-менш однорідну матеріальну й духовну культуру та користувалися близькоспорідненими діалектами з багатьма спільними рисами.

Вивчати історію українців та української мови треба в про- сторі й часі, у межах світової цивілізації та слов’янства, що за- безпечує достовірність наукових тверджень.

Коли йдеться про походження української мови як мови нашої нації, у свідомості багатьох людей ця мова асоціюється з тією, яку чуємо щодня по радіо і телебаченню, яку вивча- ють у школі, якою створюють і читають книжки й газети, ко- ристуються в повсякденному спілкуванні. Проте національна мова – це не тільки спільна для всієї нації літературна мова, але й мова народна, часом з суттєвими діалектними відмін- ностями.


Пентилюк М.І., Марунич І.І., Гайдаєнко І.В. Ділове спілкування та культура мовлення

Кожний народ – творець рідної мови. Для українців рідна мова – мова нашої нації, мова предків, яка єднає нас між со- бою і з попередніми поколіннями, їхнім духовним надбанням. Нормальним є, коли рідну мову дитина засвоює від батьків, у сім’ї. Українська мова є мовою українського народу, то вона і є рідного для нього. Згадаймо слова В. Сосюри: «Без мови рідної, юначе, й народу нашого нема». Рівень розвитку рідної мови є джерелом духовного розвитку народу. Недарма уче- ні стверджують, що словник – це те, що народ знає про світ, а граматика – те, як він виражає ці знання. Знати, берегти й примножувати рідну мову – обов’язок кожної людини.

Тому й зрозуміло, що народ, який не усвідомлює значення рідної мови, її ролі в розвитку особистості, не плекає її, не може розраховувати на гідне місце в суцвітті народів. Занепад рідної мови є наслідком духовного зубожіння народу. Звичайно, та- кий великий народ, як ми, українці, не може допустити цього, якщо вважає себе цивілізованою нацією. Ставлення до рідної мови є свідченням національної свідомості й рівня культу- ри народу, його цивілізованості Воістину справедливі слова О. Гончара: «Той, хто зневажливо ставиться до рідної мови, не може й сам викликати поваги до себе».

Сучасна українська літературна мова виконує різноманіт- ні суспільні функції – комунікативну, естетичну, мислетвірну, культуроносну та інші. Комунікативна функція полягає в тому, що мова є засобом спілкування, інформаційного зв’язку між членами суспільства, бо як писав А. де Сент-Екзюпері, най- більша розкіш у світі – це «розкіш людського спілкування».

Спілкування – найважливіша функція мови. Це робить її універсальним інструментом для обміну інформацією, переда- чі інформації в просторі й часі. Комунікативній функції підпо- рядковано інші її функції, зокрема експресивну. Полягає вона в тому, що саме завдяки мові ми виражаємо свій внутрішній світ, репрезентуємо себе тому, з ким спілкуємося. «Говори – і я тебе побачу», – стверджували античні мудреці. Людина, що


Передмова

досконало володіє мовою, найкраще може себе показати, роз- крити свій духовний світ, свої знання й уміння, свою профе- сійну спроможність.

Мова не тільки засіб спілкування, але й пізнання світу й самого себе. Тому засвоюючи мову, ми пізнаємо світ, навко- лишнє середовище і насамперед у межах свого народу, його свідомості, психіки тощо. Українська мова дає нам можливість сприймати світ очима українця, українського народу, росій- ська – російського, німецька – німецького тощо.

Мова є першоелементом культури і, отже, засобом ес- тетичного виховання. Вона формує наш розум і духовність. Український фольклор, художня література, театр, пісня, втілені у словесній формі, розкривають перед людиною світ краси. У живому мовленні кожна мова виконує функцію спіл- кування, у художньому творі вона служить засобом образного відтворення дійсності, її образного сприйняття. Це своєрідний акт спілкування майстра слова з читачем або слухачем. Кожна людина повинна одержувати насолоду від читання художніх творів, від спілкування з іншими людьми.

Мова виконує мисленнєву функцію. Українська мова, як і будь-яка інша, є засобом формування думки. Адже вільне во- лодіння мовою виявляється тоді, коли людина мислить і го- ворить цією мовою одночасно. Додамо, що думання відбува- ється у формі тієї мови, якою ми найкраще володіємо, тобто рідної. Отже, сам процес мислення має національну специфі- ку, зумовлену національним характером. Сприймаючи зна- чення слова «уродливий», українець вбачає в ньому позитив- ну ознаку – гарний, красивий, а росіянин – негативну (рос.

«урóдливий» означає негарний, потворний). Справедливими в цьому плані видаються слова Г. Гегеля: «Коли всі мислять однаково, значить ніхто не мислить». Оригінальність нашого мислення залежить від знання мови і здатності користуватися нею під час думання. Від цього залежить і взаєморозуміння співрозмовників. Адже вислів «обмінюватися думками» озна-


Пентилюк М.І., Марунич І.І., Гайдаєнко І.В. Ділове спілкування та культура мовлення

чає обмінюватися мовними одиницями (словами, реченнями,

текстом), у яких закодовано думки.

Мова, виконуючи різні функції, служить суспільству, живе в суспільстві й повинна оберігатися, розвиватися суспільством, насамперед народом-творцем.

Відновлення  комунікативної  функції  української  мови з метою спілкування на державному, офіційному рівні став- лять її в один ряд з розвиненими мовами світу. Спілкування українською мовою на державному рівні вимагає від наших громадян розуміння суті понять «державний, офіційний». Од- разу зауважимо, що це синонімічні, тобто в певних значеннях близькі слова (державний – такий, що має важливе значення для держави; офіційний – властивий урядовим документам, діловим паперам; службовий). Отже, державна й офіційна мова – це та мова, що обслуговує офіційні стосунки громадян у межах держави. У побуті люди можуть говорити різними мо- вами, а для службових, офіційних обставин в усіх країнах світу існує державна (офіційна) мова.

Питання про державність тієї чи іншої мови досить толе- рантне, але вирішує його народ, що створив державу. Адже мова виражає єдність держави, представляє цю державу пе- ред іншими країнами. Зрозуміло, що кожна держава постійно тримає в полі зору мовні проблеми, особливо якщо вона по- ліетнічна. Державною мовою буває переважно мова автохтон- ного (корінного) населення країни. У національних державах ця проблема вирішується однозначно: народ, що створив свою мову й державу, визначає державною рідну мову. Політетніч- ність населення країни та наявність дво-або багатомовності створює проблему співіснування мов різних етносів і, власне, не так на побутовому (згадаймо Закарпаття, де в одному селі можуть користуватися двома-трьома мовами), як на офіційно- державному рівні. У мовному законодавстві держав світу відо- мі три основні підходи до розв’язання цієї проблеми.

У першому випадку державною визнається мова найчис-

леннішої національності, що відіграла провідну роль в істо-


Передмова

ричному формуванні держави. Таку функцію виконує фран- цузька мова у Франції, іспанська – в Іспанії, грецька – у Греції тощо.

Другий підхід до вибору мови державно-офіційного спіл- кування – визнання статусу державної (офіційної) кількох мов країни. Найчастіше це зумовлено компактним проживанням представників того чи іншого етносу, що становлять населен- ня держави. Прикладом цього може бути Швейцарія, де офі- ційними мовами визнано французьку, італійську, німецьку та ретороманську. У Люксембурзі дві офіційні мови – німецька і французька, у Фінляндії – фінська і шведська (шведи прожи- вають у північно-західній частині країни), в Канаді – англій- ська і французька.

Третій варіант державності мови пов’язаний із співісну-

ванням  у  законодавстві  країни  понять  «національна»  (або

«державна») і «офіційна». Така практика властива постколо- ніальним країнам Азії, Африки. Поряд з національними мо- вами функціонують як офіційні мови колишніх метрополій. Наприклад, в Індії – англійська мова.

Виходячи з історичних і мовнокультурних особливостей формування етнічного складу населення України, де кількіс- ну перевагу мають українці, роль державної (офіційної) мови цілком закономірно виконує українська мова, що закріплено Конституцією нашої держави.

Знання рідної (державної) мови не обмежує можливос-

ті  вивчати  інші  мови  –  споріднені  та  неспоріднені.  Вислів

«Скільки ти знаєш мов – стільки разів ти людина» ніколи не втратить своєї актуальності. Дво-, тримовність – явище, по- ширене в багатьох країнах світу. За підрахунками вчених, тіль- ки в 22 країнах світу проживає одномовне населення. У решті країн світу наявна багатомовність: у Нігерії – 513 мов, в Індо- незії – 838 мов, в Індії – 826 тощо.

В Україні двомовність – природне явище. Але володін-

ня двома мовами вимагає правильного користування ними.


Пентилюк М.І., Марунич І.І., Гайдаєнко І.В. Ділове спілкування та культура мовлення

На жаль, наші «білінгви» часто говорять змішаною мовою,

яку в побуті називають суржиком.

Серед мовних обов’язків наших громадян слід виділити культуру мовлення. Належний рівень мовної культури – це свідчення розвинутого інтелекту людини, її вихованості. Куль- тура мовлення має велике національне й соціальне значення: вона забезпечує толерантне спілкування людей, облагороджує їхні стосунки, сприяє підвищенню загальної культури як окремої людини, так і суспільства в цілому. Тому кожний з нас повинен дбати про свою мовну культуру й вимагати цього від інших.