МОДЕЛІ ОЛІГОПОЛІЇ Базовий рівень. Основні терміни та поняття

Олігополія – це галузь, в якій більша частина продажу здійснюється кі- лькома великими фірмами, кожна з яких спроможна впливати на ринкову ці- ну власними діями. Олігополія відноситься до реальних ринкових структур і найбільш поширена у сучасних високотехнологічних галузях промисловості.

Олігополія охоплює значний ринковий простір між чистою монополією і

монополістичною конкуренцією. Вона існує, коли число фірм в галузі насті- льки мале, що кожна з них у визначенні своєї цінової політики повинна при- ймати до уваги реакцію з боку конкурентів.

Олігополію  відрізняють наступні характерні риси:

•           нечисленність фірм в галузі;

•           однорідна або диференційована продукція;

•           всезагальна взаємозалежність фірм;

•           значний контроль над ціною;

•           значні перешкоди входження в галузь.

Бар’єри входження в олігополістичну галузь досить високі і становлять одну з причин поширення олігополії. Основним бар’єром входження слугує ефект масштабу. Особливою причиною існування олігополії є ефект злиття. До злиття фірми спонукають: прагнення досягти більшого ефекту масштабу, зміцнити свою ринкову владу, усунути конкурента, здобути пере- ваги “великого покупця” на ринку ресурсів, тощо.

Складність аналізу олігополії зумовлена двома основними причинами: рі- зноманіттям форм прояву та наявністю всезагального взаємозв’язку між фір- мами, неможливістю передбачити реакцію конкурентів. Існує „жорстка олі- гополія”, коли 2-3 фірми панують на всьому ринку, і „розмита”, за якої 70-

80% ринку поділяють 6-7 фірм. Фірми можуть діяти у таємній змові, а мо-

жуть приймати рішення самостійно. Продукція олігополістичної галузі мо- же бути як стандартизованою, так і диференційованою. Бар’єри до вхо- дження в різних галузях також різні.

Залежність поведінки фірми від реакції конкурентів називається оліго- полістичним взаємозв'язком. Проблема стратегічної взаємодії фірм є цен- тральною у дослідженні поведінки олігополістів. Стратегічні рішення олігополістичних фірм вивчаються за допомогою теорії ігор. Економічні ігри можуть бути кооперативними або некооперативними. Гра є кооперативною, якщо змова гравців можлива, і некооперативною, якщо змова між учасника- ми неприпустима.

Існують  концепції  домінуючої  і  недомінуючої  стратегій.  Домінуюча


 

стратегія полягає у прийнятті гравцем оптимального рішення, незалежно від дій конкурента. Недомінуюча стратегія полягає у прийнятті гравцем оп- тимального рішення в залежності від того, що робить суперник.

Якщо один з гравців діє в умовах недостатньої інформації або має справу з нераціональним суб’єктом, застосовується стратегія максиміну. Вона до- зволяє максимізувати мінімальний прибуток.

В одноразових чи повторюваних іграх обидва гравці приймають рішення

одночасно, у послідовних – по черзі, в останньому випадку ініціатор має пе-

ревагу. Дія, яка надає фірмі перевагу, називається стратегічним ходом.

У ході гри фірми можуть застосовувати загрози і зобов'язання: вдаватися до закриття або виведення з виробництва деяких потужностей, або оголошу-

вати про намір виробляти певний товар. Фірма може загрожувати зниженням

ціни, – це означає, що вона розпочинає цінову війну.

На олігополістичному ринку діють дві протилежно спрямовані сили: заці- кавленість фірм у максимізації сукупної маси прибутку для всієї галузі, яка породжує тягу до змови і спільних дій, та егоїстична зацікавленість кожної фірми у максимізації своїх власних прибутків шляхом зниження ціни на продукцію, що штовхає фірми до порушення угод. „Дилема олігополістів” відображає вплив цих двох сил на рішення конкурентів.

У мікроекономіці не існує єдиної моделі олігополії. Є декілька базових принципів і набір специфічних моделей, які застосовують до окремих випад- ків. Головна складність у побудові моделі поведінки олігополії – це обме- ження, з якими стикається фірма. Крім загальних обмежень – витрат вироб- ництва і попиту – олігополіст має специфічне обмеження: дії конкуруючих фірм.

В залежності від призначення моделі для олігополії розрізняють два їх типи: моделі рівноваги і моделі олігополістичного ціноутворення.

До моделей рівноваги олігополії відносяться моделі Курно, Бертрана,

Штакельберґа і ряд їх модифікацій, розроблені з метою визначення рівно- важного обсягу випуску і рівноважної ціни олігополістичної фірми. Узагаль- нену концепцію рівноваги олігополії обґрунтував Дж. Ф. Неш.

Рівновага Неша – це тип ринкової рівноваги, за якої жодна із взаємо- діючих фірм не бажає в односторонньому порядку змінити свій вибір, вва- жаючи його найкращою відповіддю на дії суперників, з огляду на реалізацію власних цілей. Це набір таких стратегій, коли кожен суб’єкт економіки оби- рає найкращий для себе варіант дій, виходячи з того, що інші учасники до- тримуються певної стратегії. Оскільки кожен гравець не має причин відхиля- тися від оптимуму, ці стратегії стабільні.

Модель Курно – це модель простої дуополії, – олігополії з двома фір- мами, які виробляють однорідну продукцію. Кожна фірма обирає обсяг випу- ску, котрий максимізує її прибуток, згідно з її уявленнями щодо можливих рішень конкурентів. Кожен дуополіст розглядає обсяг виробництва іншого як


 

фіксований, величина якого не залежить від його власних виробничих рі- шень. Ціна на продукцію залежить від сумарного обсягу виробництва обох фірм. Обидві фірми мають рівну економічну силу і приймають рішення од-

 

ночасно згідно відомої їм функції ринкового попиту:


P = a − b(Q1 + Q2 ) .

 

Фірми максимізують прибуток, виробляючи оптимальний обсяг продук-

 

ції, визначений за правилом

*


MR = MC , згідно зі своїми функціями реакції:

 

Q1    = R1 (Q2 ) = (a − bQ2 ) / 2b ;

Q

 

 

*

 

2    = R2 (Q1 ) = (a − bQ1 ) / 2b .

Функція реакції показує, який обсяг продукції буде виробляти один олі-

гополіст за кожного заданого обсягу виробництва іншого.

Кінцевим результатом процесу пристосування фірм є встановлення ста-

більної рівноваги у точці перетину двох кривих реакції. Набір рівнів вироб- ництва двох фірм, що відповідають точці рівноваги, називають рівновагою Курно, яка є різновидом рівноваги Неша.

Модель Бертрана описує ринкову ситуацію, за якої дві фірми, як і в моделі Курно, виробляють однорідну продукцію. Але змінюється стратегічний показник – фірми вибирають ціни, а не обсяги випуску. Цінова конкуренція

 

змушує обидві фірми знизити ціну до рівня граничних витрат


(P = MC) , за

 

якої вони отримують нульовий економічний прибуток. Фірми досягають рівно-

ваги Неша, яка у даному випадку є конкурентною рівновагою.

Модель дуополії з диференційованою продукцією застосо- вується до ситуації, коли олігополістичні фірми випускають диференційова- ну продукцію, і їм більш логічно у конкурентній боротьбі вибирати не обся- ги, а ціни. Попит на продукцію кожної з двох фірм залежить від її власної ці- ни і ціни конкурента. Обидві фірми вибирають ціни одночасно, розглядаючи ціну конкурента як дану. У точці перетину кривих реакції встановлюється рі- вновага Неша.

Принципова відмінність стану рівноваги дуополістів з диференційованою

продукцією від рівноваги фірм-виробників однорідної продукції у тому, що у рівноважна ціна перевищує граничні витрати фірм. Відтак фірми отримують економічний прибуток, тоді як виробники однорідної продукції отримують лише нормальний прибуток. Крім того, положення фірм-виробників дифере- нційованої продукції на ринку не обов’язково є симетричним. Завдяки дифе- ренціації вони можуть мати різну еластичність попиту на продукцію і різні економічні прибутки.

Модель Штакельберга (лідерства за обсягами) є модифікацією мо- делі Курно для випадку, коли одна з фірм є лідером, має більшу економічну силу і незалежну позицію, тому першою визначає свій обсяг виробництва. Ін- ший олігополіст виступає у ролі веденого, який здійснює стратегію пристосу-


 

вання та коригує свою поведінку в залежності від вибору, зробленого лідером. У моделі Штакельберга фірма-лідер фактично ігнорує свою функцію реакції. Вона обирає обсяг випуску, котрий максимізує її власний прибуток. Рівновага Штакельберга є окремим випадком рівноваги Неша для домінуючої стратегії.

До моделей олігополістичного ціноутворення  відносяться моделі „лама-

ної кривої попиту“, „дилеми олігополістів“, картелю, домінуючої фірми та ін.

Модель „ламаної кривої попиту” (модель Свізі) ілюструє негну- чкість олігополістичних цін. Кожна фірма виходить з того, що на зниження цін конкуренти будуть реагувати відразу таким же зниженням, щоб перешко- дити перехопити попит на їх продукцію, а на підвищення цін вони не відреа- гують, щоб перехопити покупців фірми, яка підвищила ціну. Логіку реакції фірм відображає зламана у точці рівноважної ціни крива попиту. У ситуації зниження ціни крива попиту стрімка і відповідає нееластичному попиту, в ситуації підвищення ціни – похила, а попит більш еластичний. Відповідно ламаною з відрізком вертикального розриву є крива MR .

Ламана крива попиту пояснює, чому зміни ціни в олігополістичних галу-

зях, де між учасниками немає змови, відбуваються дуже рідко. Кожна фірма може передбачити, що будь-яка зміна погіршить її стан. Якщо вона підви- щить ціну, то втратить значну частину своїх покупців, оскільки попит елас- тичний, а якщо вона знизить ціну, то за нееластичного попиту обсяги прода- жу зростуть незначно. Зниження ціни може спровокувати цінову війну з втра- тами прибутків для всіх фірм. Чинником негнучкості цін у моделі слугує й та обставина, що будь-яка зміна граничних витрат в межах розриву кривої гра- ничного виторгу ніяк не вплине на оптимальний обсяг випуску фірми і, від- повідно, на ціну.

„Дилема олігополістів” – це модель олігополістичного ціноутво- рення, в якій кожна фірма, вирішуючи проблему рівня цін, діє в умовах, що виключають співробітництво, самостійно реалізує свій потенціал, але зважає на своїх конкурентів. Коли б фірми могли б діяти спільно, вони призначили б високу ціну, але якщо вони діють незалежно, тоді їм краще триматись низь- кої ціни, реалізуючи стратегію максиміну. Становище обох фірм є гіршим, ніж у випадку змови і призначення обома високих цін.

Для учасників таємних і явних змов характерна тенденція до максимізації сукупних прибутків всіх учасників. Їх поведінка схожа на поведінку моно-

поліста. Найбільш поширеною формою явної змови є картель.

Модель картелю відповідає ситуації, коли фірми офіційно  уклада- ють угоду, узгоджують ціну, галузевий обсяг випуску і квоту кожного учас- ника. Картель діє як фірма – монополіст. Оптимальний обсяг виробництва

 

картелю визначається за правилом


MR = MC . Оптимальний обсяг квоти

 

кожного  учасника  визначається  за  модифікованим  правилом


MR = MC :

 

ринковий граничний виторг повинен бути рівним граничним витратам кож-


 

ної окремої фірми-учасниці. При цьому сумарний обсяг квот за ціною карте-

лю повинен дорівнювати сукупному обсягу виробництва картелю.

Спокуса для кожної фірми збільшити власний прибуток за рахунок роз- ширення виробництва вступає в суперечність з картельною угодою і загро- жує її існуванню, чим пояснюється нестійкість картелювання. Дотримання ж картельної угоди суперечить ефективності виробництва і веде до втрат суспі- льного добробуту. Тому картелювання забороняється антимонопольним за- конодавством у багатьох країнах.

Модель домінуючої фірми (квазімонополії) описує ситуацію, коли у галузі функціонує одна велика фірма і багато дрібних, які здатні з нею кон- курувати. Ця модель є аналогом моделі Штакельберга, але для випадку ціно- вого лідерства. Попит домінуючої фірми визначається як різниця між сукуп- ним ринковим попитом і обсягом пропонування конкурентного оточення, яке задовольняє цей попит. Домінуюча фірма встановлює обсяг виробництва і

 

ціну за правилом


MR = MC , решта приймають цю ціну і визначають влас-

 

ний обсяг випуску згідно зі своєю кривою пропонування.

Модель „лідерства в цінах” є поширеним засобом координації по- ведінки олігополістів за відсутності змови. З мовчазної згоди учасників рин- ку найбільшій або найефективнішій фірмі галузі відводиться роль цінового лідера, решта встановлюють ціни слідом за ним і не змінюють їх доти, доки лідер не проголосить про нову зміну своєї ціни. Поступово підвищуючи ціни, галузь може досягти такого високого рівня цін, як картель. У короткостроко- вому періоді ціновий лідер не завжди обирає ціну, яка максимізує прибуток, зокрема з метою перешкодити входженню в галузь нових фірм.

Олігополісти можуть також вдаватися до „хижацького ціноутворення”: вони різко знижують ціну, втрачають свої прибутки, але сподіваються, що нові конкуренти втратять ще більше і не зможуть довго протриматись в галузі.

Модель ціноутворення „витрати плюс” – це практичний ме- тод, за яким фірма оцінює свої витрати на деякому плановому рівні і встано- влює процентні накидки на витрати з таким розрахунком, щоб забезпечити середній прибуток у довгостроковому періоді – приблизно 15% на весь вкла- дений капітал. Так визначають стандартну ціну, яка слугує базою для пода- льшого коригування її рівня.

Моделі олігополістичного ціноутворення показують, що олігополісти не вдаються до цінової конкуренції, типовою для олігополії є нецінова конкуре- нція, завдяки якій визначається ринкова частка кожної фірми.

Оскільки олігополія є структурою, близькою до монополії, вона має поді- бні економічні наслідки для суспільства: у більшості випадків високі бар’єри вступу в галузь призводять до обмеження випуску і встановлення вищих цін, виникають незворотні суспільні втрати, не забезпечується ні виробнича ефе- ктивність, ні ефективність розподілу ресурсів.