РОЗДІЛ  І ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ КОМЕРЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ  НА РИНКУ ТОВАРІВ ТА ПОСЛУГ 1.1. Поняття і суть комерційної  діяльності

Суть та зміст комерційної діяльності

З переходом до ринку все більшого значення набуває комер- ційна діяльність торговельного  підприємства. Вона є неодмінною умовою його ефективної діяльності і розвитку.

Останнім часом термін «комерція» набув великого поширен- ня розповсюдження. Комерція (комерціум)  — слово латинського походження (від лат. cоmmеrсium), що означає — торгівля. Мова йде про вільну торгівлю, основану на конкуренції, приватній влас- ності,  на ризику,  на вільному підприємництві, на індивідуалізмі для отримання прибутків [18, c. 5].

В умовах ринкового  господарювання  комерція — це вид тор- говельного підприємництва, найбільш важлива ділянка сучасно- го бізнесу.

Основною фігурою товарного ринку, кваліфікованого управ- ління ним, захисту прав споживачів виступає комерсант-фахівець.

Комерсант  — провідна професія ринкової економіки,  органі- затор торгівлі, здорової ринкової кон’юнктури, збалансованого товарного  ринку.  Сучасний комерсант  — це висококваліфікова- ний менеджер, який знає кон’юнктуру і закони вільного ринку, заснованого на використанні законів вартості, попиту, пропозиції та ін. Він універсальний фахівець торговельної справи, від ре- зультативної роботи якого залежить ефективність діяльності підприємства  або фірми в цілому.

Юридичною основою комерції є сукупність юридичних норм, які визначають форми юридичних угод, статус торговельних під- приємств,  контакти осіб, які вступають в торговельні відносини.

Комерсанти-фахівці призначені для комерційної діяльності на

ринку  товарів і послуг  по забезпеченню  просунення  на ринок


 

товарів оптимального асортименту і високої якості. Вони повинні володіти мистецтвом ведення комерційних переговорів з партне- рами, знати засоби і методи регулювання господарських взаємо- відносин між покупцями і постачальниками товарів і послуг, спо- живчі властивості і методи якісної експертизи  товарів, добре володіти основами  рекламної справи,  маркетингу,  менеджменту.

Термін «комерційна  діяльність» з’явився  в Україні нарівні з

терміном «ринок», так як ринкова економіка — це економіка віль- ного підприємництва, при якому отримують розвиток всі комер- ційні процеси  і відносини  обміну. Отже, комерційна  діяльність є складовою частиною комерційного підприємництва. Підприємниц- тво — це цілеспрямована  діяльність, спрямована  на отримання доходів, прибутку. Підприємництвом є організація підприємства  з метою виробництва  і поставки  товарів на ринок,  торговельного підприємства  для здійснення  купівлі-продажу товарів, організа- ція фінансового закладу, фондової біржі і т.д. Підприємництво означає пошук нових економічних  можливостей.

Отже, комерційна  діяльність — це комплекс  операцій по за-

безпеченню процесу закупівлі і збуту на основі взаємодії госпо- дарюючих суб’єктів  з метою отримання  ними прибутку,  а також кінцевим  споживачам  максимальної  вигоди.

Комерційна діяльність може здійснюватися  на ринку товарів і

послуг.

Комерційна діяльність на ринку послуг може здійснюватись  у вигляді надання платних послуг безпосередньо  населенню, по- в’язуючи виробників і споживачів, у вигляді безкоштовних послуг для закріплення  іміджу і формування постійного  кола клієнтів.

Основна мета комерції  в сфері товарного  обороту  — отри-

мання прибутку, який може бути використаний  на розвиток та розширення підприємництва для більш повного задоволення по- треб споживачів.

Торгівля, задовольняючи потреби споживачів, є кінцевим лан- цюгом діяльності суб’єктів ринку. Особлива роль належить ко- мерційній діяльності, яка пов’язана з виконанням комплексу  за- ходів по доведенню товарів від виробника  до покупця.

Цілі комерційної  діяльності визначають її зміст:

— встановлення господарських і партнерських зв’язків із суб’єк- тами ринку;


 

— вивчення та аналіз джерел закупівлі товарів;

— налагодження зв’язків  виробництва зі споживанням  това- рів, орієнтованих на попит покупців (асортимент, обсяг, онов- лення продукції,  що випускається);

— здійснення купівлі і продажу товарів з урахуванням ринко-

вого середовища;

— розширення  існуючих і перспективний розвиток  цільових ринків  товарів;

— скорочення  витрат обороту товарів.

Зміст основ комерційної  діяльності включає такі напрямки:

— вивчення і прогнозування  ємкості  ринку і попиту;

— визначення потреби в товарах і послугах;

— організація  рекламної роботи;

— планування обсягів закупівлі і реалізації товарів і послуг;

— пошук і вибір найкращого  партнера-постачальника або по- купця;

— організація  товароруху;

— організація  оптового  продажу товарів і комерційне  посе- редництво;

— роздрібна  торгівля як форма комерційно-посередницької

діяльності.

Комерційна  діяльність пов’язана практично зі всіма аспекта- ми роботи підприємств: від технології і організації  виробництва до фінансового господарювання. Для розробки правильної стра- тегії на ринку товарів і послуг комерційні служби підприємств повинні  правильно  оцінити  загальний  стан споживчого  ринку  і його  тенденції в межах того регіону  або сегменту,  на який під- приємство  орієнтується.

Історія розвитку комерційної діяльності

Комерційна діяльність виникла в глибоку давнину з появою товарно-грошових відносин і торговельних посередників. Історія комерції починається з 4 тис. до н.е. В цей час розвивається Шумерська  цивілізація,  в якій визначне місце  отримали закони комерції  і обмінні процеси.

Подальший розвиток комерційних відносин пов’язаний з істо-

рією розвитку  стародавнього  світу.


 

З розвитком комерційної діяльності монопольне положення гільдій стало гальмувати процес розвитку економіки,  тому в кінці XVII–XVIII ст. гільдії були скасовані і з цього часу почали зростати організаційні структури комерції, такі як окремі фірми, торгові будинки,  акціонерно-пайові товариства,  торгові  палати.

Найбільшого поширення  в цей час набули торгові палати як

форма статутних об’єднань підприємців.  Торгові палати активно сприяли розвитку комерційних  відносин з іноземними  країнами.

В 1908 р. були організовані  Російсько-Англійська, Російсько- Німецька і Російсько-Бельгійська торгові  палати. Існування цих палат привело до активізації зовнішньоекономічної діяльності Росії.

На початку ХХ ст. існувало два основних типи торгових палат:

повні товариства і товариства на довірі.

Повні товариства формувались із осіб,які несли повну відпо- відальність за діяльність торгової палати. В формуванні товариств на довірі брали участь особи , які несли відповідальність в межах внесених ними внесків.

Крім торгових палат, в Україні існували всі види монопольних об’єднань,  які, як правило, входили в збутові синдикати.

Розвиваються  ярмарки:  Харківський,  Київський,  Сорочинсь- кий. Ярмарки представляли широке поле для здійснення кон- трактів і активізації діяльності як приватних підприємців,  так і юридичних  осіб.

Однак розвиток вітчизняного підприємництва  на початку ХХ ст. уповільнювався  великою  питомою  вагою  іноземного  капіталу, який був гальмом для вільного обміну на внутрішньому ринку.

Тому наприкінці ХХ ст. виникла об’єктивна  необхідність появи

нової економічної політики, основною метою якої було виведен- ня держави з кризи і підвищення народного  добробуту. Для до- сягнення цієї мети урядом були вжиті такі заходи:

— встановлення еквівалентного  обміну між містом і селом;

— введення госпрозрахунку для всіх комерційних  структур;

— створення твердої валюти і розвиток кредитно-банківської системи;

— стимулювання  зацікавленості  працівників  у результатах

праці;

— розвиток  різноманітних  методів стимулювання.


 

У 1921 р. в Україні було створено  єдину систему  споживчої кооперації та перші трести, а в 1922 р. їх було вже 24. Отримала розвиток  біржова торгівля. Однак, всі заходи уряду по розвитку НЕПу носили тимчасовий  характер і були наслідком  вимушеної господарської політики в сфері розвитку комерції. Тому НЕП було ліквідовано.

Але набутий досвід показав, що для розвитку приватного під-

приємництва  політика не повинна втручатися в галузь економі- ки, а держава не повинна бути диктатором  на ринку.

З 1928 р. до початку 1990 р. — період спаду комерційної діяль-

ності. Замість торгівлі існує система розподілу і замість економіч- них важелів — жорстоке  адміністрування.

Починаючи з 2000 р. намічаються тенденції в підйомі еконо- міки і систематизації  комерційної  діяльності в рамках незалеж- ної України.

Чинники, що впливають на розвиток комерційної діяльності

Для формування і розвитку  комерційної  діяльності необхідні визначені умови і конкретизація  впливових чинників. Від об’єктив- ності вивчення вихідних факторів залежить цільовий підхід до вирішення  комерційних  завдань.

Першочерговими чинниками, що впливають на діяльність тор-

говельного  підприємства, виступають суб’єкти і об’єкти.

Суб’єктами є особи,  які виконують  підприємницькі функції і приймають комерційні рішення. Свої дії вони реалізують через об’єкти торговельного  підприємства: основні виробничі фонди (пасивні  — споруди,  активні — устаткування)  і товарно-матері- альні цінності.

Торговельне підприємство, маючи справу зі споживчим  рин-

ком, поставляє на нього товари й забезпечує покупців необхід- ною інформацією: характеристики товарів, їх надійність, га- рантійні терміни, ціни, умови продажу і т.д. З ринку підприємство отримує зворотну інформацію: дані про конкурентів, конкуруючі товари, потреби і можливості покупців, обсяги і темпи продажів.

У результаті виникає замкнута система зв’язку,  яка функціо-

нує як єдине ціле, де підприємство взаємодіє з зовнішнім сере-


 

довищем. Очевидно, що комерційні позиції складаються під впли- вом внутрішнього  і зовнішнього  середовища.

Основу зовнішнього середовища складають: економічні тен- денції, соціальне середовище,  покупці  і постачальники  товарів, конкуренти, суб’єкти партнерських зв’язків,  банки, фінансові зак- лади, контролюючі органи (податкові служби, інспекції по торгівлі і якості товарів, цінах), товарні і фондові біржі, ярмарки,  вистав- ки, діючі законодавчі і нормативні  акти.

Внутрішнє середовище торгового підприємства представля- ють: виробничі, технічні, економічні, фінансові і кадрові ресурси, функціональні служби, товарно-матеріальні цінності, торгово-тех- нологічні  процеси,  складське  господарство, інформаційно-ком- п’ютерне забезпечення.

Існуючі чинники внутрішнього і зовнішнього  середовища слід розглядати  у взаємодії  і сукупності.  Отримані  дані дозволяють активніше впливати на комерційні процеси, пов’язані з доведен- ням продукції  до споживачів

Поняття суб’єкта комерційної діяльності

Поняття суб’єкта комерційної  діяльності обґрунтоване теорією комерційного права, яка виходить з того, що суб’єктами  комер- ційної діяльності є організації та їхні структурні підрозділи, окремі громадяни, якщо вони здійснюють підприємництво без створен- ня підприємства.

Серед  організацій-суб’єктів комерційної  діяльності  можна

виділити: а) організації, які у вигляді професійного  промислу виробляють і реалізують для суспільних (не власних) потреб про- дукцію, виконують роботи, надають послуги; б) організації — спо- живачі результатів господарської діяльності; в) організації, що здійснюють  професійну управлінську діяльність в економіці.

Суб’єкти комерційної діяльності діють або як власники основ-

них засобів виробництва (наприклад, кооперативи,  господарські товариства), або як господарюючі  суб’єкти, засновані власника- ми (наприклад, державне підприємство, приватне підприємство, підприємство, засноване  кооперативом).

Суб’єкти комерційної діяльності мають ряд ознак правосуб’єк-

тності закріплених  законодавством  України.


 

По-перше, ці суб’єкти мають певну організаційно-правову форму, в якій здійснюється  комерційна  діяльність.

Другою  ознакою суб’єкта комерційної  діяльності є те, що він має юридично  відокремлене  і закріплене  за ним майно у формі основних фондів, обігових коштів, інших цінностей. Тобто у май- новому відношенні суб’єкт комерційної  діяльності є самостійним і не залежить у своїх рішеннях від засновників і учасників. Майно суб’єкта комерційної  діяльності відокремлюється  і закріплюєть- ся за ним.

Третьою,  суто  юридичною,  ознакою  суб’єкта  комерційної

діяльності є його господарська  правосуб’єктність. Він має зас- новану на законі можливість набувати від свого імені майнові та особисті немайнові права, вступати в зобов’язання, виступати у судових органах.

Отже, суб’єкти комерційної  діяльності — це організації, які на основі юридично відокремленого майна в межах своєї компе- тенції безпосередньо  здійснюють комерційну діяльність з метою отримання  прибутку.

Види суб’єктів комерційної діяльності

Класифікація суб’єктів комерційної діяльності на види здій- снюється  згідно  з об’єктивним матеріальним критерієм.

Таким критерієм  є зміст  діяльності або функції суб’єкта,  які він виконує в економічній  системі  України.

З урахуванням особливостей виконуваних функцій визнача- ються такі суб’єкти  комерційної  діяльності, як:

1) підприємства  та їх структурні підрозділи;

2) об’єднання підприємств;

3) фінансові та посередницькі  інститути;

4) громадяни-підприємці;

5) органи державної виконавчої влади в економіці.

Крім того, у кожній з цих груп враховуються особливості пра- вового становища окремих видів суб’єктів комерційної діяльності.

Підприємства  відповідно до їхніх функцій посідають головне

місце в економіці. З урахуванням соціально-економічної ролі тор- говельних підприємств  їх визначають як господарюючий суб’єкт, що створюється  для здійснення комерційної  діяльності з метою


 

одержання прибутку, який має необхідні для цього повноважен- ня і реєструється  у визначеному законом порядку як комерційна юридична особа. Терміну підприємство в зарубіжному комер- ційному праві відповідають поняття компанія або корпорація.

Суб’єктами  комерційної  діяльності є також  підрозділи  під-

приємств  та інших господарських організацій.  Вони створюють- ся самими організаціями  для певної господарської діяльності.

Функції  і компетенцію  таких суб’єктів  визначають  підприєм- ства у положеннях про них. Положення затверджують органи управління організацій.  Ці суб’єкти не реєструються  як юридичні особи.

Другим  видом суб’єктів комерційної  діяльності є об’єднання

підприємств, що визначається як господарська організація, ство- рювана на добровільних засадах двома і більше підприємствами з метою спільного виконання делегованих учасниками виробничих, комерційних,  наукових та інших визначених статутом (договором) функцій і зареєстрована як юридична особа. Об’єднаннями,  згідно із законодавством, є асоціації, корпорації,  концерни,  консорціу- ми та інші виробничо-господарські комплекси.  Специфічним ви- дом господарського об’єднання є промислово-фінансова група. Об’єднання підприємств  створюється лише у тому разі, якщо це не суперечить антимонопольному  законодавству  України.

Третім  видом  суб’єктів  комерційної  діяльності  є так звані

фінансові і посередницькі  інститути, що відносяться до інфра- структури ринку. Загальна риса, яка їх об’єднує, — обслуговуван- ня ринку.  Фінансовий інститут  можна визначити  як організацію, що засновується  у формі акціонерного  або іншого товариства і реєструється  як юридична особа, яка забезпечує функціонуван- ня ринків товарів і капіталів.

Такі акціонерні  та інші господарські товариства  здійснюють

кредитування господарюючих суб’єктів, інвестування об’єктів підприємництва та іншої діяльності, надають страхові, комерційні та посередницькі  послуги. Назви цих суб’єктів  визначаються за- лежно від виду діяльності: банки, інвестиційні фонди, інвестиційні компанії, страхові компанії (товариства), товарні та фондові біржі, дочірні товариства  тощо.

Четвертим видом суб’єктів комерційної  діяльності є громадя-

ни-підприємці  (громадяни  України, іноземні  громадяни,  особи


 

без громадянства). Ці особи мають право здійснювати підприєм- ницьку господарську діяльність у будь-яких організаційних  фор- мах на їх вибір (ст. 6 Закону  «Про підприємництво»). Зокрема, якщо діяльність фізичних осіб здійснюється із залученням най- маної праці, вона реєструється  як приватне підприємство.

П’ятим видом суб’єктів комерційної  діяльності є органи дер-

жавної виконавчої влади, які здійснюють управлінську діяльність в економіці  (органи  управління).

Види органів управління — суб’єктів  комерційної  діяльності системно визначені у Законі України від 18 лютого 1992 р. «Про обмеження  монополізму  та недопущення  недобросовісної кон- куренції у підприємницькій діяльності». Це:

— центральні та місцеві органи державної виконавчої влади;

— представницькі органи та органи місцевого самоврядування;

— органи управління громадських  організацій;

— асоціації, концерни,  міжгалузеві,  регіональні та інші об’єд- нання підприємств  при виконанні ними функцій управлін- ня в межах делегованих їм повноважень.

Поняття, види і класифікація юридичних осіб

Функціонуючі  в економіці юридичні особи розрізняються  низ- кою ознак: галузевою належністю; розмірами; ступенем спеціа- лізації і масштабами  виробництва  однотипної  продукції;  спосо- бами організації виробництва і рівнем механізації і автоматизації; організаційно-правовими формами. Юридичні особи повинні мати самостійний  баланс або кошторис. З цього визначення виходить, що всяка організація,  щоб бути визнаною юридичною особою, повинна володіти чотирма характерними ознаками:

1) наявність відособленого  майна;

2) здатність відповідати за свої зобов’язання своїм майном;

3) здатність виступати в майновому обігу від свого імені;

4) можливість пред’являти позови і виступати як відповідач в суді, арбітражному  суді.

Класифікація  юридичних  осіб заснована  на трьох основних

правових формах:

— на праві засновників  (учасників)  відносно юридичних  осіб або їх майна;


 

— на праві економічної  діяльності юридичних осіб;

— на організаційно-правовій формі.

1. Залежно від того, які права зберігають за собою заснов- ники (учасники) стосовно юридичних осіб або їх майна, юридичні особи можуть бути поділені на три групи:

— юридичні особи, щодо яких їх учасники мають зобов’язальні

права: господарські товариства  і суспільства,  виробничі  і споживацькі  кооперативи;

— юридичні  особи,  на майно яких їх учасники  (засновники) мають право власності, або, інакше, речове право: дер- жавні і муніципальні унітарні підприємства, у тому числі дочірні підприємства, а також установи, що фінансуються власником;

— юридичні  особи,  щодо  яких їх засновники  (учасники)  не можуть мати ніяких майнових прав (ні речових, ні зобов’я- зальних): суспільні і релігійні організації (об’єднання), доб- родійні та інші фундації об’єднання юридичних осіб (асоці- ації і спілки).

2. Залежно від цілей діяльності будь-яка юридична особа на- лежить до однієї з двох категорій  організацій:

— комерційної;

— некомерційної.

Комерційними організаціями визнаються юридичні особи, які переслідують вилучення прибутку як основну мету своєї діяль- ності. Вони можуть створюватися  у формі господарських това- риств  і товариств,  виробничих  кооперативів,  державних  і муні- ципальних підприємств.

Некомерційні організації не ставлять собі за мету отримання

прибутку і розподіл його між учасниками. Вони можуть бути ство- рені у формі споживацьких  кооперативів,  суспільних і релігійних об’єднань, добродійних і інших організацій,  а також в інших фор- мах, передбачених законом. Такі юридичні особи мають право займатися підприємницькою діяльністю лише постільки, поскільки це необхідне для їх статутних цілей.

3. За організаційно-правовою формою юридичні особи, що є комерційними організаціями, класифікуються  таким чином:

— господарські товариства;

— повні товариства;


 

— товариства на вірі (командні  товариства);

— господарські товариства;

— з обмеженою  відповідальністю;

— з додатковою  відповідальністю;

— акціонерні товариства (відкритого  і закритого  типу);

— унітарні підприємства;

— на праві господарського ведення;

— на праві оперативного  управління;

— виробничі  кооперативи  (артілі).

Суть і особливості організаційно-правових форм господарювання юридичних осіб

Існування різних організаційно-правових форм господарю- вання, як показала світова практика, є найважливішою  переду- мовою ефективного функціонування ринкової  економіки в будь- якій державі,  зокрема і в Україні.

В Господарському кодексі  (ГК) зафіксовані різні форми гос-

подарювання, кожна з яких має свої особливості, достоїнства і недоліки. З погляду підприємництва, найбільший інтерес пред- ставляють комерційні організаційно-правові форми. Серед не- комерційних  форм слід виділити об’єднання  юридичних осіб [5, c. 63].

Державні  і муніципальні  унітарні підприємства. Згідно  з ГК

України, унітарним підприємством визнається комерційна органі- зація, що не наділяє правом власності на закріплене за нею влас- ником  майно.

Статут унітарного підприємства, окрім звичайних  відомостей (найменування, місцезнаходження і ін.), повинен містити відомості про предмет і цілі діяльності підприємства, а також про розмір його статутної фундації, порядок і джерела його формування.

Унітарне підприємство відповідає  за свої зобов’язання всім

майном, що належить йому, і не несе відповідальності за зобо- в’язання власника цього майна. Правове положення державних і, муніципальних унітарних підприємств визначається Госпо- дарським  кодексом  України і законом про ці підприємства.

Унітарні підприємства  мають ряд особливостей,  що відрізня-

ють їх від інших комерційних  організацій.


 

У форму господарювання унітарного  підприємства  закладе- ний принцип унітарності (на відміну від інших комерційних органі- зацій, в основі яких лежить принцип  корпоративності). Принцип унітарності означає, що відповідна комерційна організація не наділяється правом власності на закріплене за нею майно. Влас- ником цього майна залишається засновник організації, тобто держава.

Майно унітарного  підприємства  є неподільним  і ні за яких

умов не може бути розподілене по внесках, частках і паях, у тому

числі між працівниками  унітарного  підприємства. У цьому поля- гає головна відмінність унітарного підприємства  від інших комер- ційних організацій  господарських товариств і товариств, вироб- ничих кооперативів.

Унітарні підприємства  мають особливий  майновий  статус,

згідно  з яким  право власності  зберігається  за засновником, а

майно закріплюється  за унітарним  підприємством лише на об- меженому  речовому праві (господарського ведення або опера- тивного  управління).

Істотною особливістю,  що відрізняє унітарне підприємство

від інших комерційних організацій,  є управління таким підприєм-

ством.  Керівник  унітарного  підприємства  назначається  власни- ком або уповноваженим власником органом, яким він і підзвітний. Залежно  від того,  кому  належить власність, унітарні підприєм- ства можуть бути державними  або муніципальними.

Унітарні  підприємства поділяються на дві категорії залежно

від прав, що надаються засновником:

1) право господарського ведення;

2) право оперативного  управління.

Права господарського ведення і оперативного управління складають особливий  різновид  речових прав, не відомий  краї- нам з класичною ринковою економікою.  Вони покликані офор- мити майнову базу для самостійної участі в цивільних право- відносинах  юридичних  осіб — не власників.

Відповідно до ГК України право господарського ведення — це право державного або муніципального унітарного підприєм- ства володіти, користуватися  і розпоряджатися майном влас- ника в межах, встановлених законом або іншими правовими ак- тами.


 

Право оперативного управління відповідно до ГК України — це право установи або державного підприємства  володіти, ко- ристуватись і розпоряджатися закріпленим за ним майном влас- ника в межах, встановлених законом відповідно до цілей його діяльності, завдань власника і призначенням  майна.

Відмінність прав господарського ведення і оперативного  уп-

равління полягає в змісті  і обсязі  правомочності,  які підприєм- ства одержують від власника на закріплене за ними майно. Пра- во господарського ведення ширше за право оперативного управління, тобто підприємство, що функціонує на основі пра- ва господарського ведення, має більшу самостійність  в уп- равлінні, ніж підприємство, засноване на праві оперативного управління.

Засновники  унітарних  підприємств, заснованих  на праві

господарського ведення, не відповідають за зобов’язаннями підприємства, за винятком випадків, коли в банкрутстві підприєм- ства винен сам засновник.

При неспроможності державних підприємств  Україна несе субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями цього підприєм- ства при недостатності  його майна як засновника.  З цього вип- ливає, що унітарне підприємство, засноване на праві оператив- ного управління, у принципі не може бути банкрутом.

Виробничі кооперативи. Згідно з ГК України Виробничим  коо-

перативом (артіллю) визнається  добровільне  об’єднання  грома- дян на основі членства для сумісної виробничої або іншої госпо- дарської діяльності (виробництво,  переробка, збут промислової, сільськогосподарської та іншої продукції, виконання робіт, торгів- ля, надання послуг), заснованої на їх особистий трудовий і іншій участі та об’єднані  його  членами (учасниками)  майнових пайо- вих внесків.

Слова «виробничий кооператив» або «артіль» повинні входи-

ти у фірмове найменування  кооперативу.  Засновницьким доку- ментом виробничого  кооперативу є статут, прийнятий  загальни- ми зборами  його членів. Число членів кооперативу  не повинне бути менше п’яти чоловік. Майно, що знаходиться у власності виробничого  кооперативу, ділиться на паї його членів відповідно до статуту. Прибуток кооперативу  розподіляється  між його чле- нами відповідно  до їх трудової  участі, якщо інший порядок  не


 

передбачений  законом  і статутом кооперативу.  В такому ж по- рядку розподіляється майно, що залишилося після ліквідації кооперативу  і задоволення вимог його кредиторів.

Найвищий  орган  управління кооперативу  — загальні  збори

його членів. Член кооперативу має один голос при ухваленні рішень загальними зборами. В цьому разі йому повинна бути виплачена вартість паю або дано майно, відповідне його паю, а також здійснені  інші виплати, передбачені статутом кооперативу.

Виробничий кооператив може бути добровільно реорганізо- ваний в господарське товариство або товариство за одноголос- ним рішенням його членів або ліквідований.

Виробничий кооператив відрізняється як від господарських товариств,  так і від товариств:

— виробничий кооператив заснований на добровільному об’єд- нанні фізичних осіб — громадян,  що не є індивідуальними підприємцями, але беруть участь у діяльності кооперативу особистою  працею. Кожний член кооперативу має один голос в управлінні його справами,  незалежно від розмірів свого майнового  внеску;

— одержаний в кооперативі прибуток розподіляється  перш за

все з урахуванням трудової участі, а не майнового  внеску (паю). Саме тому виробничий кооператив охарактеризо- ваний в ГК як артіль.

ГК доповнив класичну конструкцію  кооперативу — артілі дво- ма важливими положеннями:

1) члени кооперативу  несуть додаткову  відповідальність  за його борги, хоча і не всім своїм майном, а в наперед визначено- му статутом розмірі  (це якоюсь мірою зближує його з товарис- твом із додатковою відповідальністю). Звичайно цей розмір є кратним стосовно  до пайового  внеску або пайової участі члена кооперативу,  але не може бути нижче за передбачений  законо- давством мінімум;

2) членство в кооперативі  можливе як для юридичних,  так і для фізичних осіб, що не беруть участі безпосередньо  в його діяльності, але здійснюють певні майнові внески (і відповідно одержують на них відомий прибуток).

Є й інші особливості  кооперативу,  що відрізняють  його  від інших організаційно-правових форм господарювання.


 

Як наголошувалося вище, ГК передбачає обов’язковий мінімум членів кооперативу — не менше п’яти, бо, на відміну від товариств, кооператив не може функціонувати як «компанія однієї особи». В кооперативі є можливість створення неподільних фун- дацій (або фундації), майно яких може бути поділене між учас- никами тільки у разі ліквідації кооперативу після задоволення претензій всіх його кредиторів.  На це майно не може бути звер- нене стягнення кредиторів  за особисті борги членів кооперативу.

Важливою особливістю кооперативу є і те, що з урахуванням трудової участі тут звичайно ділиться не тільки прибуток, а й ліквідаційна  квота.

Переваги виробничого  кооперативу:

— прибуток кооперативу розподіляється між його членами не пропорційно  їх паям, а відповідно до їх трудового  внеску. В такому ж порядку розподіляється  майно, що залишило- ся після ліквідації кооперативу і задоволення вимог його кредиторів.  Такий порядок розподілу матеріально зацікав- лює кожного члена кооперативу  більш сумлінно ставитися до своєї праці;

— законодавством  не обмежується число членів кооперати-

ву, що надає великі можливості фізичним особам для всту- пу до кооперативу;

— рівні права всіх членів в управлінні кооперативом, оскільки кожний має тільки один голос.

Недоліки виробничого кооперативу. У зв’язку з тим, що число членів в кооперативі не повинне бути менше п’яти, істотно обме- жуються можливості їх створення; кожний член кооперативу  несе обмежену субсидіарну  відповідальність по боргах кооперативу.

Господарські  товариства  і товариства.  Це найпоширеніша

форма колективного  підприємництва. Згідно з ДК України, гос- подарськими товариствами і товариствами визнаються ко- мерційні організації з розділеним на частки (внески) засновників (учасників)  статутним (внесковим)  капіталом.

Господарські  товариства і товариства мають загальні риси:

— майно, створене за рахунок внесків засновників, а так само проведене і придбане господарським товариством або то- вариством  в процесі  його  діяльності,  належить йому  на праві власника;


 

— всі вони є комерційними організаціями, що володіють спільною правоздатністю;

— товариства  і господарські товариства  як юридичні  особи можуть бути учасниками інших товариств  і господарських товариств;

— оскільки товариства і господарські товариства є власника-

ми свого  майна,  їх засновники  стосовно  товариства  ма- ють лише право зобов’язального характеру, але не речове право на його майно.

Господарські товариства і товариства близькі за своєю органі-

заційно-правовою формою господарювання, що дає можливість перетворення  одного  виду в інший. Але є і істотні відмінності:

— господарське товариство  — це об’єднання осіб. Цією ос- новною відмінністю визнається і різне правове становище товариств  і господарських товариств;

— у господарських товариствах,  учасники яких повинні зай-

матися комерційною  діяльністю, можуть брати участь лише індивідуальні підприємці  або комерційні  організації;

— товариства  можуть бути створені  однією  особою,  госпо- дарські товариства — ні.

У ГК України сказано,  що господарські товариства  розподі- ляються на повні товариства і товариства на вірі.

Повним визнається господарське  товариство, учасники яко- го (повні товариші) відповідно до укладеного між ними договору займаються підприємницькою діяльністю від імені товариства і несуть відповідальність за його зобов’язаннями майном, що на- лежить їм [30, c. 64].

Фірмове  найменування  повного  господарського товариства

повинне містити або імена (найменування) всіх його учасників і слова «повне господарське товариство», або ім’я (найменуван- ня) одного  або декількох учасників з додаванням слів «і компа- нія» або «повне господарське товариство».

Повне товариство  створюється  і діє на підставі засновниць- кого договору, який повинен бути підписаний всіма його учасни- ками. Управління діяльністю повного товариства здійснюється за загальною згодою всіх учасників. Засновницьким договором можуть бути передбачені випадки, коли рішення ухвалюється більшістю голосів учасників. Кожний учасник повного товариства


 

має один голос, якщо засновницьким договором  не передбаче- но інше.

Прибуток  і збитки  повного  товариства  розподіляються  між його учасниками  пропорційно  їх часткам в складеному  капіталі, якщо інше не передбачене засновницьким договором або іншою угодою  учасників.

Не допускається  угода про усунення кого-небудь з учасників товариства від участі в прибутках або збитках.

Особливості повного  товариства:

— підприємницька діяльність його учасників визнається діяль- ністю самого  товариства як юридичної  особи;

— при нестачі майна товариства для погашення його боргів кредитори мають право вимагати задоволення з особис- того майна будь-кого з учасників (або всіх разом). Тому ді- яльність товариства заснована на особисто довірчих відно- синах всіх його учасників, втрата або зміна яких ведуть до припинення діяльності товариства. Комерційна практика показала, що такі товариства нерідко стають формою сі- мейного  підприємництва;

— будь-який з учасників повного товариства займається під-

приємницькою діяльністю від імені товариства в цілому, тому для створення і функціонування повного  товариства не потрібен статут, що встановлює компетенцію його орга- нів. Єдиним засновницьким документом такої комерційної організації  служить засновницький договір.

Товариство на вірі є різновидом  повного товариства, яке відрізняється  такими особливостями:

— товариство  на вірі складається  з двох груп  учасників  —

повних товаришів і вкладників. Повні товариші здійснюють підприємницьку діяльність від імені самого товариства і несуть необмежену і солідарну відповідальність по зобов’я- заннях товариства. Інша група учасників — вкладники (ко- мандитисти)  — лише робить внески в майно товариства, але не відповідає своїм особистим майном за його зобов’я- заннями.

Таким чином, в товаристві на вірі допускається  використо-

вування капіталу сторонніх осіб (вкладників), тобто з’яв- ляється можливість  залучення додаткових  засобів  не за


 

рахунок майна повних товаришів,  що є їх перевагою  по- рівняно з повними товариствами;

— включення у фірмове найменування товариства на вірі імені вкладника автоматично веде до перетворення його в пов- ного товариша, перш за все, в значенні необмеженої і солідарної відповідальності своїм особистим майном щодо боргів  товариства;

— закон спеціально регламентує  правове положення вклад- ника в товаристві на вірі. Вкладники не мають права брати участь в управлінні справами товариства на вірі і виступа- ти від його імені, але мають право знайомитися  з фінансо- вою діяльністю товариства;

— вкладники товариства на вірі володіють трьома майновими

правами, пов’язаними з внесенням ними внеску в майно то- вариства:  право  на отримання  частини прибутку  товари- ства, що належить на їх частку; за вкладниками зберігаєть- ся можливість вільного виходу з товариства з отриманням свого внеску; вкладник може передати свою або її частину як іншому вкладнику,  так і третій особі, згода товариства або повних товаришів не потрібна;

— при ліквідації товариства на вірі вкладники мають переваж- не право повними товаришами на отримання своїх внесків або їх грошового  еквівалента з майна товариства після задоволення вимог інших кредиторів.

Переваги повного  товариства:

— можливість  акумуляції значних засобів у відносно короткі терміни;

— кожний член повного товариства має право займатися під-

приємницькою діяльністю від імені товариства нарівні з іншими;

— повні товариства привабливіші для кредиторів,  оскільки їх члени несуть необмежену відповідальність по зобов’язан- нях товариства.

Недоліки повного  товариства:

— між повними товаришами повинні бути особливі довірчі відно- сини, інакше може швидко настати розпад цієї організації;

— кожний член повного товариства несе повну і солідарну необ- межену відповідальність  за зобов’язаннями цієї організації,


 

тобто у разі банкрутства кожний  член відповідає не тільки внеском,  але і особистим  майном.

Повні товариства на вірі мають ті ж переваги і недоліки, що і повні товариства. Додатковою  їх перевагою  є те, що для збіль- шення свого капіталу вони можуть привернути засоби вкладників. Такої можливості  повні товариства не мають.

Товариством з обмеженою відповідальністю (ТОВ) визнається встановлене одним або декількома особами товариство,  статут- ний капітал якого поділений на частки, визначені засновницькими документами;  учасники  товариства з обмеженою  відповідальні- стю не відповідають за його зобов’язаннями і несуть ризик збит- ків, пов’язаних  з діяльністю товариства, в межах вартості внесе- них ними внесків.

Фірмове  найменування  ТОВ повинне  містити  найменування

товариства і слова «з обмеженою відповідальністю». Число учас- ників такого товариства не повинне перевищувати межі, установ- леної законом  про товариство  з обмеженою  відповідальністю.

Засновницькими документами ТОВ є засновницький договір, підписаний його засновниками  і затверджений ними статут. Якщо товариство фундувалося однією особою, його засновницьким документом  є статут.

Статутний  капітал  ТОВ складається  з вартості  внесків  його

учасників.  Він визначає  мінімальний  розмір  майна товариства, що гарантує інтереси його кредиторів.  Розмір статутного капіта- лу товариства не може бути меншим суми, визначеної законом про товариство з обмеженою  відповідальністю.

Найвищим органом управління ТОВ є загальні збори його учасників. Товариство може бути добровільно ліквідованим  або в спеціалізоване  товариство,  або у виробничий  кооператив  од- ноголосним  рішенням його учасників.

Товариство з обмеженою відповідальністю має такі особливості:

— є різновидом  об’єднання капіталів, що не вимагає обов’яз- кової особистої  участі своїх членів в справах товариства;. розділення статутного капіталу товариства на частки учас- ників і відсутність відповідальності останніх за борги това- риства;

— у законі передбачаються більш високі вимоги до статутно-

го капіталу, його визначення і формування, ніж до складе-


 

ного капіталу товариств.  Перш за все, розмір  цього капі- талу ні за яких умов не може  бути меншим  мінімальної суми, визначеної  законом.

Переваги товариств з обмеженою  відповідальністю:

— можливість швидкої акумуляції значних засобів;

— може бути створене однією особою;

— члени товариства несуть обмежену відповідальність за зобов’язання  товариства.

Недоліки товариств з обмеженою  відповідальністю:

— статутний капітал не може бути меншим  величини, вста- новленої законодавством;

— ТОВ менш привабливі для кредиторів,  оскільки  члени то- вариства несуть тільки обмежену відповідальність за зобо- в’язаннями  товариства.

Товариство з додатковою відповідальністю (ТДВ) по суті є різновидом товариства з обмеженою відповідальністю. На нього розповсюджуються всі загальні правила останнього. Тому все сказане вище про товариство з обмеженою відповідальністю в рівній мірі відноситься і до товариства з додатковою відповідаль- ністю [30, c. 64].

Єдина важлива відмітність цих товариств полягає в наступ- ному. При недостатності  майна ТДВ для задоволення претензій кредиторів  Учасники товариства можуть притягатися  солідарно до майнової відповідальності. Проте розмір цієї відповідальності обмежений,  він торкається  не всього  їх особистого майна, що характерне для повних товаришів, а лише його частини — одна- кового  для всіх кратного  Розміру  з суми внесених внесків  (на- приклад,  триразовий  і т.п.). З цієї точки зору, ТДВ посідає про- міжне місце між товариством  і господарським товариством.

Товариства з додатковою  відповідальністю  мають ті ж пере-

ваги і недоліки, що і ТОВ. Додатковою їх перевагою є те, що вони привабливіші для кредиторів,  оскільки несуть додаткову особис- ту відповідальність за зобов’язання  товариства, але в той же час це є і їх недоліком.

Акціонерне товариство (AT) — товариство, статутний капітал якого  (згідно  з ДК) розділений  на певне число акцій. Учасники акціонерного  товариства не відповідають за його зобов’язання і несуть ризик збитків, пов’язаних  з діяльністю товариства, в межах


 

вартості акцій, що належать їм. В цьому плані акціонерні товари- ства близькі до товариств з обмеженою відповідальністю, але між ними є й істотні відмінності:

— організація  статутного  капіталу акціонерного  товариства

інша — тут є повна рівність часток і обов’язкове  їх оформ- лення акціями;

— акціонер при виході з товариства не може зажадати ніяких виплат, що належать на його частку (ні грошових,  ні май- нових), оскільки здійснити такий вихід можна лише єдиним способом — шляхом продажу, поступки або іншої передачі своїх акцій іншій особі. Отже, AT, на відміну від ТОВ, гаран- товане від того, що при виході його учасників основний капітал товариства буде зменшений.

Організація  капіталу за допомогою  відчужених (оборотних)

цінних паперів — акцій дає товариству дві основні переваги:

— можливість сконцентрувати  великий капітал, що первинно розпилявся  серед безлічі дрібних вкладників;

— можливість швидкого  відчуження і придбання акцій, особ- ливо за допомогою  біржового  механізму  і представниць- ких акцій, що означає, по суті можливість швидкого,  май- же миттєвого переливання великого капіталу з однієї сфери діяльності в іншу відповідно до кон’юнктури, що складаєть- ся. При інших формах організації підприємництва це не можливо.

Разом з тим комерційна практика показала і великі небезпе-

ки зловживань, можливі при цій організаційно-правовій формі. Керівники  (директори,  засновники)  AT за наявності величезного числа дрібних акціонерів (як правило, некомпетентних  в підпри- ємництві і зацікавлених тільки в отриманні дивідендів) мають, по суті, безконтрольні можливості розпорядження  величезними чу- жими  капіталами.  Тому нормальне  і ефективне функціонування AT, як свідчить  уся світова практика,  можливе  лише в умовах розвиненого акціонерного  законодавства.

Акціонерні товариства можуть бути відкриті і закриті.  Акціо-

нерне товариство, учасники якого можуть відчужувати акції, що належать їм, без згоди інших акціонерів, визнається  відкритим акціонерним товариством (АТВТ). Воно має право проводити відкриту  підписку  на акції, що випускаються,  і їх вільний про-


 

даж, на умовах, встановлюваних законом  і іншими правовими актами.

Акціонерне товариство, акції якого розподіляються  тільки се- ред його засновників або іншого, наперед визначеного кола осіб, визнається закритим акціонерним  товариством (АТЗТ). Воно не має права проводити відкриту підписку на акції, що випускають- ся ним, або іншим чином пропонувати їх для придбання необме- женого  кола осіб. Число учасників  АТЗТ не повинне перевищу- вати того, що встановлене законом про акціонерні товариства. Інакше воно підлягає перетворенню  у відкрите акціонерне това- риство протягом  року або може бути ліквідоване.

АТЗТ зобов’язане  щорічно  відкрито  публікувати  річний  звіт,

бухгалтерський  баланс, рахунок прибутків і збитків. Це дає мож- ливість акціонерам  знайомитися  з діяльністю AT і контролювати її. Одержують певну інформацію і потенційні акціонери. Для зак- ритих акціонерних товариств публічне ведення справ не перед- бачається — воно потрібне  у випадках,  прямо  передбачених

«Законом  про акціонерні  товариства».

Статут є єдиним засновницьким документом  AT. ДК допускає існування «компаній однієї особи» у формі не тільки товариств з обмеженою  відповідальністю,  але і AT. Найвищий орган  управ- ління AT — збори акціонерів.  В ДК визначена виняткова компе- тенція загальних зборів акціонерів, які ні за яких умов не можуть бути ні передані виконавським  органам  товариства,  ні звужена (у тому числі і за рішенням самих зборів). AT з чисельністю акці- онерів більше 50 повинні створюватися наглядові ради як постій- но діючі колективні  органи,  що представляють акціонерів  і сис- тематично контролюють діяльність (правління) товариства. Цей орган повинен  володіти винятковою  компетенцією, не переда- ною іншим органам товариства, що вивчається «Законом про акціонерні суспільства» або (і) статутом товариства. Акціонерне товариство  за рішенням загальних зборів  акціонерів  може бути ліквідоване або перетворене в товариство з обмеженою відпові- дальністю або у виробниче.

Світова практика показує,  що корпоративна  форма господа- рювання довела свою раціональність  там, де є крупні капітали, великомасштабне  виробництво,  великий ступінь ризику і доско- нале законодавство.


 

Переваги акціонерних  товариств:

— тільки акціонерні товариства мають право випускати  акції (окрім інших цінних паперів). Інші юридичні особи такої можливості не мають;

— акціонер несе обмежену відповідальність (в межах своїх ак-

цій) у разі банкрутства  товариства.

Недоліки АТ:

— відсутність можливості у всіх власників акцій брати участь в управлінні акціонерним  товариством,  бо для реального контролю потрібно  мати близько 20 % акцій;

— в руках окремих осіб зосереджується величезний капітал,

що за відсутності  належного  законодавства  і контролю  з боку акціонерів може призвести до зловживань і некомпе- тентності при його використанні.

Об’єднання юридичних осіб

На підставі  Цивільного  Кодексу  України комерційні  органі- зації з метою координації своєї підприємницької діяльності, а також захисту загальних майнових інтересів можуть за догово- ром між собою створювати об’єднання у формі асоціацій або союзів, що є некомерційними організаціями. Якщо за рішенням учасників на асоціацію (союз)  покладається ведення підприєм- ницької діяльності, то така асоціація (союз) перетвориться в господарське товариство  або товариство  або може  створити для здійснення  підприємницької діяльності господарське това- риство, або брати участь в такому товаристві. До об’єднань підприємств  відносяться асоціації, концерни, консорціуми, між- галузеві і регіональні союзи, фінансово-промислові групи, хол- дингові компанії  і ін.

Організація  і діяльність  об’єднання  підприємств  будь-якої

форми повинні будуватися на таких основних принципах:

— добровільність  об’єднання на основі спільності  економіч- них інтересів;

— рівноправність  учасників спільної діяльності;

— свобода вибору організаційної  форми об’єднання;

— самоврядування  учасників і об’єднання  в цілому;

— організація  відносин між учасниками на договірній  основі.


 

Підприємства,  що входять в об’єднання, зберігають свою самостійність  і права юридичної особи. Керівні органи об’єднан- ня не наділяються розпорядчою  владою щодо підприємств, які входять в об’єднання і виконують свої функції на основі договорів з підприємствами. Зупинимося на деяких формах підприємниць- кої діяльності детальніше.

Холдинги і фінансово-промислові групи (ФПГ) стали створю-

ватися в Україні останнім часом. Вони покликані відновити втра- чений контроль  держави і міністерств  за діяльністю державних підприємств, технологічні і коопераційні зв’язки  з країнами СНД, перервані в результаті розпаду СРСР, а також пожвавити інвес- тиційну діяльність в країні і тим самим  підвищити  ефективність функціонування як державних, так і приватних підприємств.

Холдинг. Це акціонерна компанія,  що використовує свій капі-

тал для придбання акцій інших компаній.  В активи холдингу вхо- дять контрольні пакети акцій дочірніх підприємств. Дочірні підпри- ємства не можуть володіти акціями самої холдингової  компанії. Холдингові системи включають головну (материнську) фірму, дочірні і онучаті фірми. При цьому материнська  компанія, розта- шовуючи 5% акцій дочірніх фірм (на практиці достатньо набагато меншої частки акцій), ефективно контролює їх діяльність. В резуль- таті материнська  фірма реально розпоряджається власністю, що у багато разів перевищує фактичну власність, що належить їй. Це приводить до концентрації капіталу, полегшує розв’язування круп- них фінансових і господарських проблем, забезпечує злагод- женість дій безлічі взаємопов’язаних компаній. За кордоном  про- цес створення холдингових компаній напряму пов’язаний з розвитком  інтеграційних процесів. Зокрема,  холдингові пащі часто виходять за рамки національних меж, утворюючи транснаціональні компанії (ТНК). Важливим елементом при цьому є різні системи участі в акціонерному  капіталі. На Заході єдиним обмеженням при створенні холдингових компаній є антимонопольне законодавство.

Холдингова компанія здійснює  управління в рамках ТНК пе- реважно методами фінансової дії, встановлюючи для кожної спо- рідненої фірми основні фінансові показники: розміри прибутку, витрат виробництва, розміри і способи перекладення дивідендів, способи перекладення прибутків. Разом з фінансовими важеля- ми дії використовуються й інші засоби.


 

Інструментом централізованого управління може служити, наприклад, технічна політика, тобто зосередження  наукових дос- ліджень і технічних розробок  в єдиному центрі головної компанії і надання їх результатів дочірнім компаніям. Часто як такі інстру- менти використовуються розподіл між дочірніми компаніями номенклатури продукції, що випускається, розподіл між ними ринків  збуту. Це характерно  для таких ТНК, як «Зінгер», «IBM»,

«Кодак», «Катерпіллер трактор»,  «Сименс», «Сиба Гайги» і ін.

Основні переваги  холдингових  компаній  полягають  в тому,  що вони борються з конкурентами  своїм об’єднанням, консолідацією зусиль. Позитивні сторони діяльності зумовлюються такими мож- ливостями  холдингових  компаній:

— використовувати  збільшення розмірів виробництва і збуту;

— досягти високої ефективності в міжнародному русі капіталу;

— амортизувати  негативну дію держави та підприємства. Оскільки ідея холдингових компаній запозичена за кордоном,

існують загальні цілі як в українських, так і в іноземних холдингів: створення холдингу дозволяє значно розширити інвестиційні можливості  вхідних в нього структур,  спростити  розрахунки  між ними, диверсифікувати виробництво, успішніше конкурувати на міжнародному  ринку. Проте між ними є і серйозні  відмінності.

Створення холдингів в Україні, крім позитивного, має і нега-

тивні моменти: існує реальна можливість відродження  адмініст- ративних методів управління, а також перетворення  холдингів в монопольні структури у зв’язку із слабким антимонопольним законодавством.

Фінансово-промислові групи (ФПГ). В Україні ФПГ стали формуватися на підставі Указу Президента від 5 грудня 1993 р.

«Про створення фінансово-промислових груп і порядок їх ство- рення». Цим документом  передбачено три можливості  їх утво- рення:

— на основі об’єднання приватних підприємств за договором;

— за рішенням  Уряду України з участю державних  підпри- ємств;

— за міжурядовими  угодами фінансово-промислові групи в Україні з метою залучення інвестицій, відновлення зв’язків між підприємствами, підвищення ефективності вироб- ництва.


 

Відмінні ознаки  ФПГ:

— серцевиною  групи звичайно служить яка-небудь фінансо- ва установа (ощадбанк,  страхова компанія);

— важливу роль відіграє  участь промислової  частини,  яку

складають підприємства  різних галузей.

Переваги ФПГ:

— органічна взаємодія фінансового і промислового капіталів;

— єдина політика ціноутворення;

— розвиток  процесу  кооперації  виробництва.

Як основний недолік слід зазначити можливість монополізації ринку, що зв’язане  більшою мірою з недосконалістю  антимоно- польного і податкового  законодавств.

До кінця 1995 р. в Україні діяло 14 ФПГ. В них ввійшли 150 підприємств  і більше 60 фінансово-кредитних установ.

На сучасному українському  ринку вже здійснюють  свою діяльність транснаціональні ФПГ, наприклад в автомобілебудів- ництві. Їх формування відбувалося в два етапи.

Підприємницькі союзи.  Такі структури  є групами незалежних компаній,  пов’язаних  між собою загальними цілями.

Для підприємницького союзу характерне те, що участь в од-

ному об’єднанні не виключає участі в інших видах діяльності. Окремі фірми, що входять в підприємницьке об’єднання, розріз- няються розмірами  і охоплюють роботу,  яку вони виконують  в його межах. Проте той факт, що всі вони пов’язані загальною метою, змінює  принципи  взаємостосунків.

Характерні риси мережних  підприємницьких об’єднань:

— переплетення зв’язків, існуючих між постачальниками,  по- купцями  і виробниками;

— довгострокові відносини між організаціями-учасниками, при яких кожна з них виступає одночасно як самостійна  і ведуча.

В межах підприємницького союзу можуть утворюватися як формальні об’єднання компаній, так і спільні підприємства, де співпраця  між компаніями  дуже тісна.

Підприємницькі союзи найчастіше створюються  компаніями,

які займаються аналогічними видами діяльності. Це пов’язано  з основною перевагою такого об’єднання — можливістю добити- ся загальними  зусиллями  поставлених  завдань, нездійсненних


 

для кожної окремо взятої компанії. Прикладом може служити доступ до нових технологій, захоплення нових ринків збуту і т.д.

Уразі коли ризики  при створенні підприємницьких союзів ве- ликі, неформальні об’єднання  стають першим  етапом на шляху створення спілок з більш міцними зв’язками. На цьому етапі ком- панії звичайно вивчають можливості партнерів, оцінюють по- тенційні ризики,  працюють над проектами  сумісних  операцій.

Самостійним видом підприємницького союзу є ті з них, які поєднані сумісними інвестиціями (у тому числі на пайовій основі). Ці союзи мають більш міцні зв’язки, основу яких складають взаємні інвестиції.  Партнери вносять свій внесок у вигляді гро- шових фундацій, технологій,  ноу-хау.

Переважна частина об’єднань  на основі  пайових інвестицій

створюється для проведення сумісних досліджень, обміну тех- нологіями,  кооперації  у виробництві  нових товарів.

Ще однією перевагою підприємницьких об’єднань є взаємний

інтерес підприємств, що переслідують різні цілі. Припустимо,  од- ному партнеру необхідний доступ на ринок, а іншому — доступ до технологій. Це може послужити підставою для організації підпри- ємницького  об’єднання. Ще одна можливість використовування таких об’єднань — доступ до ресурсів в обмін на капітал.

Підприємницькі  об’єднання в світовій практиці виникли віднос-

но недавно порівняно з холдингами і ФПГ. Ця обставина не доз- воляє оцінити результат їх діяльності повною мірою, виявивши всі

«за і проти». Проте для українського  підприємництва  ця форма об’єднання юридичних осіб представляється  достатньо перспек- тивною. Особливо принадно виглядає можливість утворення тим- часових неформальних підприємницьких об’єднань з метою вив- чення можливостей  партнерів і оцінки ризиків спільної діяльності.

Концепція комерційно-посередницької діяльності

У зв’язку з формуванням ринкових відносин і розвитком  ос- новних форм торгівлі особливу актуальність нині в Україні набу- ває комерційно-посередницька діяльність.

Комерційно-посередницька діяльність — це складна опера-

тивно-організаційна система, спрямована на забезпечення звер- шення процесів купівлі-продажу  з урахуванням поточних і перс-


 

пективних ринкових змін в цілях повного задоволення попиту населення і отримання  прибутку.  Це така діяльність, яка дозво- ляє всім учасникам комерційного обігу успішно взаємодіяти з урахуванням взаємної вигоди на всіх етапах реалізації торговель- них операцій. Саме комерційно-посередницька діяльність сприяє ефективному  розвитку  виробництва  і впливає на формування його обсягів і перспективних  напрямів. Вона більшою мірою виз- начає економічне положення промислової  фірми, її комерційний успіх з урахуванням мінливих ситуацій на ринку.

Комерційно-посередницька діяльність на сучасному товарно-

му ринку в Україні, незважаючи на загальну нестабільність і кри- зовий період, розвивається достатньо активно з відчутними змінами  в оптовій,  дрібнооптовій  і роздрібній  торгівлі  і у сфері розподілу товарної маси. На відміну від минулих років у цей час процес розподілу товарної маси здійснюється  безпосередньо під впливом ринкових законів, прямо залежних від стану попиту і пропозиції,  якості товарів, рівня цін і конкуренції.

Для сучасної економіки стали достатньо звичними такі понят-

тя, як торгові будинки, товарні біржі, брокерські контори, дист- риб’юторські фірми з власними агентами, дилерами, брокерами і маклерами.  Ці поняття ще зовсім  недавно не тільки не брали участі в ринковому  механізмі господарювання, але і вважалися чужими існуючій економічній  системі.

На перший  погляд,  становлення  цього  процесу  здається  в

сучасній економіці  достатньо хаотичним і безладним.

Багато сторіч еволюційного розвитку економіки в Україні підтверджують, що саме ринковий механізм якнайповнішою мірою може враховувати запити споживачів,  що саме він може чітко і цілеспрямовано впливати на радикальні зміни господарю- вання. Кінцева мета комерційно-посередницької діяльності — прибуток, який може бути досягнутий виключно при повному і якісному задоволенні численних бажань і запитів покупців.

Ще в XV–XVІ ст. на Русі традиційними  торговцями  були такі посередницькі  групи, як «прасольство» і «офенство».

Прасол — це посередник,  який збирає товар безпосередньо від перших виробників  і направляє його в певні торговельні або сортувальні пункти, звідки цей товар йде в більш крупні роз- подільні центри (пункти).


 

Офеня — мандруючий торговець, що розвозить  всюди дріб’язковий товар. Якщо прасол займався в основному  скупо- вуванням і був максимально наближений до виробників продукції, то офеня в своїй посередницькій діяльності максимально був наближений до кінцевого  покупця.

Таким чином,  в Росії вже до XV ст. склався  численний  клас

посередників-комерсантів. Поза сумнівом,  що епоха Петра І по- служила могутнім імпульсом для розвитку комерційної  діяльності в Росії. Сам Петро Великий,  по суті, став першим  підприємцем всієї Росії хоча тому, що йому повною мірою були властиві основні якості підприємця.  Вивчаючи і переймаючи європейський досвід, Петро І заклав основний базис у розвиток  російського бізнесу.

У дореволюційній Росії з появою класів купців і промисловців

комерційно-посередницька діяльність набула широкого  розвит- ку і стала основною  справою для купецтва.

У XVI ст. на Русі з’явився перший  документ,  регулюючий  ко-

мерційні  відносини.  Це був кодекс  «Російська правда», складе- ний Ярославом і доповнений  його наступниками.

Лише на межі XIX–XX ст. починається усвідомлення значення і ролі інституту підприємництва і комерції. Французький економіст Андре Моршалл першим додав до згаданих вище трьох класич- них чинників виробництва (земля, капітал, праця) четвертий чин- ник — організацію.  З того часу підприємництво і комерція  роз- ширюється,  як і функції, що додаються їм.

По-новому поглянув на цю проблему англійський економіст, ла-

уреат Нобелівської премії з економіки за 1974 р. Фрідріх фон Хайек (1899–1984).  На його думку, єство підприємництва і комерції — це пошук і вивчення нових економічних можливостей,  характеристика поведінки, а не вид діяльності. Остання теза є дуже важливою.

Низка функцій, таких як ухвалення рішення, функції відпові-

дальності, пов’язує комерційну  діяльність з управлінською.

Впритул до поняття підприємець-комерсант примикає поняття вільна діяльність.

Під комерцією розуміється діяльність, здійснювана приватни-

ми особами, підприємствами і організаціями  по виробництву, наданню послуг або придбанню і продажу товарів в обмін на інші товари або гроші до взаємної вигоди зацікавлених осіб або підприємств  і організацій.